Вишнево-порічковий день

Привіт, друзі! Власне, день був більше вишневим, ніж порічковим. Але зранку Даринка нарвала ось такий лоточок — чи, радше, відерце (просто воно прямокутної форми) — порічок, тому порічки й потрапили в мій допис як повноцінні «партнери». На першому фото, до речі, саме вони — порічки.

А далі — тільки вишні. 😊

Дружина ще вчора казала, що треба зірвати вишні, хоча б ті, що нижче. У нас росте кілька вишневих дерев, але два з них — із солодкими плодами, схожими радше на гібрид вишні та черешні. Деякі гілки звисають так низько, що торкаються землі. І щойно вишні дозріли, наш Максим одразу «розкусив», що можна підходити до дерева й обривати ягоди самостійно. Проблема в тому, що він їсть вишні прямо з кісточками — одного разу з'їв п’ять поспіль. Тому дружина й каже: треба обірвати, бо ж ми, коли даємо йому вишні, кісточки виймаємо, а він сам — їсть як є. А це не дуже добре для такого малого.

Спершу сама дружина нарвала відерце вишень і приготувала з них вареники, поки я працював. Вареники, мушу зізнатися, вийшли дуже смачні. Я не надто люблю вареники з вишнями, більше сприймаю їх як десерт, а не повноцінну страву. Але цього разу вони були просто чудові — дружині респект!

А ввечері, після роботи, я пішов зривати наступну партію — ті вишні, що ростуть ще нижче. Максим мені допомагав. Йому було зручно — навіть для півторарічного малюка дістатися до вишень із тих гілок не проблема. Перші дві хвилини він допомагав дуже завзято, а потім йому набридло — пішов копатися в землі, як у пісочниці.

До речі, сьогодні — свято Івана Купала, або, як казала моя бабуся — літнього Івана. Пам’ятаю: баба ніколи не їла черешень до Івана. Для неї це було принципово. Казала, що в неї в дитинстві померли діти, й вона дала обітницю не їсти черешень до цього дня. Чому саме така обітниця — не знаю. Вона вже була дуже старенькою, коли я був малим. Померла у 89 років. Щось розповідала, але не все зрозуміло збереглося в пам’яті.

І от сьогодні я думаю: скільки таких традицій, обрядів, звичаїв і навіть забобонів зникають разом зі старшими людьми. Колись, якщо хтось помирав — цілий рік тримали суворий траур: не співали, не веселилися, навіть не слухали музику, а іноді — й телевізор не вмикали. Це вже, мабуть, було трохи надмірно. Як і численні забобони, у які цілком серйозно вірили, але з іншого боку — це була частина культурної спадщини, і все ж жаль, коли все це відходить у небуття разом із носіями.

Хоча все це — ніщо порівняно з тим, що ми втрачаємо сьогодні через війну. Українців знову і знову вбивають. Обстрілюють Дніпро, Київ, Харків, Одесу, Суми — і багато інших міст. Щодня нові цілі. І хоча ті, хто ближче до лінії фронту, страждають найбільше — прилетіти може будь-куди.

А світ... світ живе своїми проблемами. Спостерігає за тим, як черговий одіозний політик, який вважає себе пупом Всесвіту, робить чергову заяву. Огидно дивитися на те, як примітивно він веде себе в публічному просторі. Хоча, звісно, якби він, нарешті, «психонув» і наклав ті довгообіцяні 500% санкцій на Росію — ми б точно були вдячні. Аще побільше нам зброї і бажано безкоштовно. Бо бомби на Росію, як наприклад на Іран, вони точно не скинуть...

Одним словом — ще один день прожито. І це вже добре. Бо хтось вже не побачить завтра світанку. Вічна пам'ять полеглим і вічних мук їхнім вбивцям!

Сподіваємось дожити до наступного дня. Всім — добраніч 🌙